Південна Америка.
Як і багато регіонів Центральної Африки, великі області в північній частині Південної Америки розкинулися безпосередньо під сонцем екватора. Домінуюче положення серед прісних вод Південної Америки займають три річкові системи, чий вплив позначається на величезній території. На півночі — це Оріноко, на південь — наймогутніша з усіх великих річок світу — Амазонка, що перетинає на своєму шляху майже весь континент. Далі на південь розташувалася система річок Парана — Парагвай. Майже паралельно екватору тече в напрямку із заходу на схід, від Перуанських Анд до Атлантичного океану, найбільша річка нашої Землі — Амазонка. Великий басейн цієї річки разом з усіма притоками ми називаємо «Амазонією»: Велика частина басейну Амазонки належить Бразилії, південно-західні та західні райони — Болівії, Перу, Еквадору та Колумбії. Амазонку живлять численні притоки; близько 20 з них завдовжки понад 1500 км. Найбільш значні притоки: Справа — Журуа, Пурус, Мадейра, Тапажос, Шінгу, Токантінс; Зліва — Іса, Жапура, Ріу-Негру.
Вода Амазонки відрізняється за видом і складом залежно від регіону — м’яка, має слабкокислу реакцію та янтарно-жовтий колір, каламутна в основному руслі, але прозора в протоках і заводиках зі слабкою течією. Так, у західній частині (ближче до витоку), де Амазонка тече гірською місцевістю, вода каламутна через зважені частинки глини. рН 6,0-7,0; загальна жорсткість — до 1,5 dH; У низинній середній частині Амазонки вода прозора, проте зазвичай забарвлена в різні відтінки жовтого, коричневого або зеленого кольорів залежно від навколишньої місцевості, ґрунту, кольору води в притоках. рН 4,0-6,8; загальна жорсткість 0,2-1,0 dH; Річні коливання температури води в Амазонці та її притоках становлять від 18 до 30°С. Таким чином, вода в Амазонці та її притоках м’яка зі слабкокислою або кислою реакцією.
Залежно від ареалів проживання цихлід хімічні властивості води навіть у річках та озерах Південної Америки сильно відрізняються. Три типи прісних вод добре відомі для річок та озер Південної Америки — прозора, біла і чорна. — Світловодні річки, такі як Тапажос з глибиною видимості понад 4 метри. Вода в них має колір від жовтувато-зеленого до оливкового і більш-менш прозора. Це чиста вода річок, що течуть у ложі з сліпуче білого кварцового піску серед дощових лісів. Вона, як правило, м’яка зі слабкокислою активною реакцією рН. — Біловодні річки, такі як Амазонка, Мадейра і Ріу-Бранку, де глибина видимості всього лише 10-50 см. Вода має тьмяне глинисто-жовте забарвлення, що зумовлено великим вмістом у ній зважених частинок породи. Вона теж, як правило, м’яка, а реакція рН слабколужна або нейтральна. — Чорноводні річки, такі як відома Ріу-Негру і менш відомі Ріу-Куруру та Ріу-Ікана, де переважаюча глибина видимості — 230 см, залежно від інтенсивності кольору, від кавово-чорного до червонувато-бурого. Характеризується високою концентрацією органіки, що фарбує її в темно-коричневий колір. Загалом водні показники в басейні Амазонки свідчать про виняткову м’якість води.
У Центральній Америці, як вдалося встановити, вода, на відміну від Південної Америки, жорстка, слабколужна, а в низці місць, до того ж, тією чи іншою мірою солонувата. Виявилося, що цихлід Центральної Америки, схожих за розмірами та темпераментом, можна чудово утримувати в загальних акваріумах з озерними представниками африканської іхтіофауни. Властивості води їм чудово підходять.
Щодо складу води більшість великих цихлід невибагливі, але воліють «стару», довго непоснювану воду, а багато хто зовсім не виносить свіжу. Серед них є як теплолюбні форми, так і види, що витримують утримання в необогріваному акваріумі, а білоока цихлазома переносить зниження температури води до 10°С. Цихліди цієї групи часто активно копають ґрунт, тому наявні рослини можуть бути пошкоджені. Багато хто з великих цихлід висмикує рослини з ґрунту, так що іноді варто саджати (в горщики з ґрунтом і камінням) лише такі рослини з потужною кореневою системою і міцним листям, як широколиста сагітарія, ехінодоруси тощо.
Активна реакція води рН поблизу 7, що відповідає нейтральному середовищу, при середній жорсткості (8-12 градусів dH) придатна майже для всіх видів. Однак, цихліди великих озер Центральної Америки (Нікарагуа, Манагуа та ін.) краще почуваються в слабколужній воді з рН 7,5-8,5. Подібні умови добре підходять і для солонуватоводних цихлід, але треба ще додати 1-5 грамів солі на кожен літр акваріумної води. Мешканцям басейнів Амазонки, Оріноко, а також річок західного узбережжя екваторіальної Африки більше до вподоби слабко кисла вода рН 5,5-6,5.
Середні та великі південноамериканські цихліди. Більшість цих риб мешкає в басейнах річок Амазонка і Парагвай, а також на території Гвіани. Вода там, як правило, м’яка, а її рН коливається від дуже кислого до лужного. Температурний оптимум становить 26-27°С. У природних місцях проживання ці цихліди не є домінуючими хижаками і рідко випливають на відкриті місця (де самі можуть стати жертвами інших хижих риб, птахів і рептилій). Займаючи прибережні ділянки озер, річок і струмків, вони можуть ховатися серед рослин, що звисають у воду, а також серед коренів або повалених дерев. Деякі живуть під острівцями плаваючої рослинності. Більшість віддають перевагу водоймам з повільною течією або стоячою водою і не люблять яскравого освітлення. У період сухого сезону зменшення придатних для життя місць призводить до того, що риби збиваються в зграйки, а оскільки охороняти ділянку розмноження немає необхідності, їхня територіальна поведінка зводиться до мінімуму. Статевий диморфізм, як правило, не виражений, і в низки видів самки за відсутності самця часто утворюють «пари». Багато видів мешкають у водоймах на північному заході Південної Америки, де вода жорстка і більш лужна. Сильних повеней у тих країнах не буває, і риби старанно охороняють місця розмноження. Тільки цих південноамериканських цихлід можна утримувати разом із Центральноамериканськими, і то не завжди.
Південноамериканські карликові цихліди. Ці дрібні види (до 10 см) мешкають у стоячих водоймах і струмках з повільною течією, що знаходяться в дощових лісах і преріях на схід від Анд. Усі вони розмножуються сезонно, нерестяться на субстрат, там само й охороняють потомство. У більшості видів чітко виражений статевий диморфізм за розмірами, забарвленням, довжиною спинного плавця. Самці більші й ефектніші. Усім видам підходить м’яка, злегка кисла (рН 6,5) вода, проте для розмноження деяким потрібне кисліше середовище. Кілька видів можуть жити в жорсткій, лужній воді, але високих показників рН слід уникати. Якість води має бути дуже хорошою, а температура — 25-28°С. Слід використовувати дрібний ґрунт, щоб риби могли копати його, — це необхідна умова для розмноження. Усі види харчуються безхребетними і в неволі із задоволенням їдять традиційний живий корм.
Серед різноманітності американських цихлід до карликових відносять, насамперед, представників апістограм, більшість з яких дуже схожі одна на одну, і їх дуже складно розрізнити між собою недосвідченому акваріумісту, особливо це стосується самок. Апістограми вельми різноманітні за забарвленням і формою плавців. У всіх представників роду яскраво виражений статевий диморфізм: самці помітно більші за самок, яскравіше забарвлені, кінці спинного, хвостового та анального плавців подовжені.
Формувати спільноту риб треба з малькового, хоча б з підліткового віку, спільним вирощуванням. Пари утворюються мимоволі, міцно займають територію і затято охороняють її від сусідів. Підбираючи спільноту цихлід, необхідно враховувати різні фактори: їхні вимоги до якості води, особливості харчування, поведінки, ступінь агресивності та способи розмноження. Тільки за дотримання загальних і специфічних вимог можна домогтися успіхів в утриманні та розведенні. Краще утримувати окремо великі та окремо дрібні види.
Для дрібних видів акваріум не менше 100-150 л, для великих — 200-250 л з великою площею дна. Чим більший акваріум для утримання великих американських цихлід, тим краще. Однак бувають випадки, коли навіть у тритонній водоймі деякі риби, особливо великі особини креницихл, цихлазом Фести, манагуанської, цитринеллум та ін., мають настільки нестерпний характер, що буквально не дають життя решті мешканців, включно з побратимами протилежної статі. Таких риб доводиться тримати поодинці в невеликих акваріумах. Важливо, щоб його ширина давала можливість рибам вільно розвернутися. Підсаджувати до таких агресорів особину іншої статі з метою отримання потомства в більшості випадків марно — риба буде просто вбита протягом найближчої години-двох. Потрібні укриття кількістю більшою, ніж кількість пар, і за розмірами дорослих риб. Рослини потужні з жорстким листям, посаджені тільки в горщики і по периметру обкладені великим камінням, щоб цихліди їх не підрили.
Ми любимо своїх вихованців за їхній завзятий характер, проте саме ця риса американських цихлід, об’єднуваних під поняттям цихлазома, є однією з істотних труднощів при їх утриманні. Прояв агресії тією чи іншою мірою властивий практично всім цихлазомам, але це не повинно розглядатися як непереборна перешкода їх спільному утриманню в акваріумі. По-перше, агресивність цихлазом значною мірою залежить від розміру акваріума, в якому утримуються риби. Чим більший акваріум, тим спокійніше поводяться в ньому риби. Слід також враховувати, що в міру росту риб їхні територіальні претензії мають тенденцію зростати. По-друге, потрібно розрізняти внутрішньовидову та міжвидову агресію, а також конфлікти, що виникають усередині пари виробників, так само як і прояви хижості та територіальності. Види агресії, властиві одним видам, можуть бути абсолютно не характерні для інших. По-третє, агресивність залежить від низки факторів, що випливають як із природних особливостей того чи іншого виду, так і специфіки їх утримання в акваріумі. Вважається, що риби, які виросли разом, виявляють одна до одної меншу нетерпимість, ніж об’єднані в зрілому віці.
Однак стосовно американських цихлід цей принцип працює набагато гірше, ніж у африканців, і спільне вирощування не гарантує мирного життя надалі, коли риби підростуть і розіб’ються на пари. Варто відсадити з акваріума одну з риб або підсадити новачка, як може початися запеклий переділ позицій. Причому, на відміну від малавійців, усі накидаються не на новачка, а кожен на свого найближчого конкурента, відстоюючи місце в новій ієрархії. Важливим фактором є наявність укриттів. Один кут, завалений корчами, — це не вихід. Їх займе найсильніша пара, решта залишаться без укриттів. Корчі мають переплітатися по всій довжині акваріума, ближче до заднього скла, щоб біля переднього залишалося достатньо місця для вільного плавання. Чим більше в акваріумі риб, тим менше шансів, що якась із них буде забита на смерть. Природно, сам акваріум при цьому має бути достатньо просторовим, щоб забезпечити прийнятні умови утримання.
Дійсно, якщо перевагу віддано великим цихлідам амазонського регіону, то підібрати спільноту, представники якої легко б уживалися не тільки один з одним, а й з рибами інших сімейств, вельми проблематично. Деякі рибки, куплені малюками, з несподіваною швидкістю виростають у таких собі божевільних тиранів, з насолодою зводячи акваріумне населення нескінченними нападами. Щоб цього не сталося, краще поєднувати риб, схожих за темпераментом і звичками, зсаджуючи їх разом ще на мальковій стадії.
Статевий диморфізм не у всіх видів виражений чітко, часто самець і самка зовні дуже схожі. Але все ж є кілька характерних відмінних ознак. Як правило, самці більші, яскравіше забарвлені, спинний і анальний плавці загострені, часто з косицями, лоб вищий і масивніший через наріст жирової тканини. Забарвлення риб у момент нерестових ігор досягає максимальної яскравості. Мальки, у більшості випадків, забарвлені скромно, в сірих тонах, а в міру дорослішання набувають забарвлення батьків. Більшість американських цихлід літофіли, тобто відкладають клейку ікру на субстрат, зазвичай камінь. У деяких видів притулком для мальків слугує рот самки — за одним із сигналів батьків мальки спрямовуються до самки і ховаються в її ротовій порожнині. Деякі види (астронотус, дискуси, скалярії, цетрапія/цихлазома Красса) перші кілька днів годують мальків слизовими шкірними виділеннями, за консистенцією нагадують молоко, але в умовах акваріума це відбувається вкрай рідко. Статева зрілість настає в 7-10 місяців у дрібних і середніх видів, і в 1-2 роки у великих.
Найпоширеніша з акваріумних цихлід і знайома нам з дитинства скалярія. Шляхом відбору і не завжди усвідомленого схрещування любителі всього світу створили тисячу колірних варіацій. Друга — дискуси. На сьогодні важко суворо науково визначити кількість видів дискусів. Усі кольори веселки можна знайти в забарвленні дискусів, у вигадливих візерунках, що покривають їхнє тіло. Однак широке поширення дискусів сильно стримують складнощі їх утримання в неволі: вони вимагають постійного та турботливого догляду. Третьою дуже популярною ціхлідою можна вважати астронотуса. Велика риба з оригінальним забарвленням. Останнім часом до природної форми додалися штучно виведені астронотуси світло-коричневі та червоні з майже рівним забарвленням усього тіла.
Більшість великих видів легко утримувати і розводити. До них належать ціхлазома, акара блакитно-плямиста, скалярія. Порівняно дрібні види цихлід утримувати значно важче, а розведення деяких із них є проблемою навіть для досвідчених акваріумістів. Найпростіше утримувати акар і цихлазом (біоцелят, смугастих і меека), дещо більш примхливих, але особливо популярних скалярій. Дрібних цихлід (апістограм і наннакар) слід заводити лише після набуття відповідного досвіду.
Цихліди Америки. Центральна та Північна Америка. 
